Щоб у Полтаві всміхнутись
берегам.»
(Е. О.)
…Колись, давним-давно, коли ще не було такої розвиненої цивілізації, коли ще не гули у небі літаки і не вибухали атомні реактори, стояла собі на березі Ворскли церква з очерету. У простих віруючих не було великих грошей, і, маючи Бога в серці та велике бажання ходити до храму, вони і звели собі церкву з очерету.
Ішли війни, гриміли канонади, билися з нами вороги, показуючи свої норови та бажання, а церква стояла. Непоказна і проста, та вона бачила на своєму віку не одне вінчання, не одні хрестини і не одне відспівування. Церква стояла. Перепускаючи через свою душу не одні сльози, не одну радість, не одне горе, вона просто вбирала в себе саме наше багатогранне і багатолике та величне Життя. Життя надто прекрасне і має величезну силу над усім поганим і чорним, що несе з собою біду та смерть, і… як не любити Життя?
Людське життя надто швидкоплинне і коли ти по-справжньому відчуєш подих смерті, коли ти ледве встигаєш, буквально в останню мить вислизнути із лабетів смерті, от саме тоді ти починаєш розуміти Життя і любити його. Душа людини безсмертна, і також безсмертний її дух. Може вмерти, згнити, перетворитися на попіл тіло людини, а от душа... Хіба можна вбити невмируще? О, ні! А що тоді можна мовити про те, що інколи твоя душа стає мов той прекрасний храм? Чистий і святий. Безсмертний. Коли ти розумієш більше, ніж може сказати твій язик, ти розумієш те, що не підвладне розуму інших, ти «біла ворона» серед людей…
«Хто я?» постає запитання і починаєш підбирати під себе варіанти відповідей: дитина індиго, екстрасенс, парапсихолог, медіум… «Хто я? Хто я... Хто..?» В першу чергу Людина. Завжди треба залишатися Людиною. З душею, мов той храм… Коли ти сприймаєш життя і всі його барви тонше і яскравіше, знаючи і розуміючи більше, ніж усі. Так і живеш одноосібно, не нав’язуючи себе і своє бачення світу нікому, а люди... Люди починають вважати тебе дивною людиною, обходячи стороною.
У нашому житті змінюються і змінюються картини подій, і, коли приїжджаєш додому з далеких країв, то стрічає тебе рідне місто так, наче материнські руки беруть немовля ніжно і лагідно. Ти повертаєшся у літо. Ходиш по вулицях Полтави і відчуваєш себе ще більш дорослішою і мудрішою людиною. Час, прожитий тобою далеко-далеко, змінив тебе, і ти дивишся на полтавчан з розумінням і із співчуттям: ці люди живуть щасливо, мов діти, ще не знаючи горя в житті. Хай собі живуть, поки вони іще є дітьми…
Ти бачив гори і море, у тебе на очах проходили мітинги і страйки, арешти і плакали бомжі на Хрещатику, просячи милостиню, лежачи чи сидячи прямісінько на землі; будувалися висотки і ревло метро, що аж земля здригалася; піднімалися літаки у небо з Борисполя і ходили монахи по вулицях Києва, проповідуючи Христа; ішли десятки паломників до жіночого монастиря на Бехтерівському провулку; привозили арештантів до Лук»янівського СІЗО і гралися дітлахи в Сирецькому парку…
Вирує Життя своїм нескінченним потоком у Києві і ліниво-розважено тече у Полтаві, де звикли люди нікуди не поспішати. Жити, насолоджуючись життям, упевнено дивлячись у майбутнє. Вирує Життя, тече і тече, а коло Спаського храму сидить на землі д»якон Олег і чистить люстру. Сидить собі Божий чоловік простий-простий, як сама земля, і робить свою роботу, розповідаючи про минуле.
І йому абсолютно однаково до усіх тих хмарочосів і метро, до усіх тих арештантів і бомжів, до усіх тих літаків і мітингів, що засудили Ю.Тимошенко, до усіх тих турецьких кораблів у Чорному морі він просто живе далі.
Ніколи не можна судити інших людей. Засуджуючи когось, ми накликаємо на себе горе та негаразди, ми не розуміємо у мить засудження, що людину у 20-ть, у 50-ть, у 70-ть років вже не переробиш. Не треба засуджувати людину, котра пішла свого часу не тим шляхом, щось робить не так у житті. Підтримати її, вказавши на її помилки краще, ніж руйнувати її психіку та нерви, краще, ніж мучити її психологічно.
Ми не маємо права вказувати комусь щось своє або намагатися втручатися у чиєсь життя, навпаки, за нами може бути лише розуміння ближнього свого і доброта до нього. А там, вірить хтось у Бога чи не вірить, це вже інше, та треба пам»ятати про те, що усі ми ходимо під Богом.
Усі ми рівні за своїми правами та бажаннями, і влаштовувати пекло комусь при житті гріх. Гріх бути катом для когось, лишаючи тебе Життя, адже такого права відбирати у когось здоров»я, спокій і життя нам не давав ніхто. Добре було б, якби люди розуміли зараз, що треба жити, не замулюючи душу злом, адже наша душа це наш Храм.
Чистий і безсмертний.
Мов той храм з очерету на березі Ворскли…
Пройдуть роки, навіть десятиліття, а мені захочеться колись прилетіти з Парижу до Києва, щоби вдячно вклонитися Дніпру за своє українське коріння, за свої спогади, що тісно пов»язані із Україною; захочеться приїхати із своєю сім»єю до Полтави, щоб показати дітям місто свого дитинства, де народилася і виросла, щоб стати потім на крило і вирушити у світ.
Розуміючи менталітет французького народу, дітям незвичною буде земля київська та полтавська. Тут все інше, тут пахне Історія… Те, що запам»ятав чоловік із життя на Україні діти не все зрозуміють, та важливо їм свого часу відчути струни землі української, її душу, теж маючи свій храм душі…
Чистий і безсмертний.
Мов той храм з очерету на березі Ворскли…
|
