...Вона тихо ішла містом, не помічаючи нічого і нікого.Просто брела у Невідомість, де Її вже ніхто не чекав.Чекати вже не було кому, адже друзі, родичі, знайомі, - всі кудись раптово пощезали, немовби тіні після сходу сонечка на світанні...

Її душу - випікав несамовитий і всеспопеляючий біль.Минуле - чорною Прірвою стояло перед Її очима, а Теперішнє ховалося перед нею, немов вітер,що шматав Її довге волосся.

  А вона й не помічала, як плакало Її волосся від Дощу, що лив і лив... Плакала і душа.Майбутнього Вона не бачила, не було сил вдивлятися в той міраж...Серце - спалено дотла.Думки десь розвіялися, мов хмаринки перед грозою...Ішла містом і беззвучно плакала...Кожен атом душі ніби завмер, причаївся, затих...Душа нагадувала зупинений годинник, що завмер саме тоді, коли Його збайдужілі очі без слів мовили Їй: "Нам - не по дорозі...Прощай."

  Знесилена від холоду і дощу, Вона зайшла до кав"ярні.Хотілося гарячої, духм"яної та густої кави.Хотілося затишку і тепла.Офіціант поставив філіжанку й зник, не витримавши Її зболеного погляду...Парував аромат кави, зігріваючи Її тендітні долоні,та Вона не відчувала тепла.Закам"яніла, завмерла, затихла, мов згасла зірочка...

  Із глибини залу кав"ярні линула ніжна і тиха Музика...

Грав Маестро...

Грав Її дитинство...

Прекрасне, барвисте, кольорове...

Ось вони з мамою на вокзалі очікують поїзда, Її, маленьку чорнокосу дівчинку, охопило хвилювання:"А яке ж воно, те Чорне море? Як воно пахне і шумить? - Мамо, а якими бувають чайки? Розкажи!"

Ось вони з мамою купаються у морі під сонячним дощем, і над морем зависла з небес різнобарвна веселка, а в душі маленької дівчинки - терпкий щем: через дві години треба вже їхати додому. "...І... прощай, рідне море...Прощай, місячна доріжко...Прощай, сонечко, коли ти заходиш над морем...Прощай, мій любий гарячий пісочку...Коли я вас усіх іще побачу? Не знаю..."

А Маестро - грав...

Мелодія його симфонії Її Життя стала чомусь сумнішою, адже в ній вона побачила свою, далеко вже не дитячу, Юність, перші власні кроки за самоутвердження, перші злети і падіння, перші проби Пера журналіста, суворі будні молодих років Її власного Життя...Зразу батьків, мами, яку вона так віданно любила...

Мама...

Маестро просто пронизував Болем Спогадів Її ніжну та тонку, вразливу душу, адже мама була для Неї - святою, взірцем Мужності, Терпіння, Доброти і Ласкавості...

Була.

Більше немає.

І ніколи вже не буде.

Вона буде пам"ятати маму такою світлою, як промінчик сонечка, якою вона була у Її барвистому й захищеному дитинстві.

Грав Маестро...

Його музика стала іще сумнішою і тихішою: він грав Її нещасливе подружнє життя, смерть ненародженого сина, він грав так, наче читав сторінку за сторінкою Книгу Її власного Життя. Сльози, розчарування, сварки, недоспані ночі, втрати і знов і знов вона знаходила в собі сили піднятися над власним попелищем Болю...

Маестро враз заграв трохи сильніше...

Сонячніше!

Яскравіше!

Щасливіше!


Він грав народження і презентації Її книг.

Її книги - то Її діти...

Недоспані ночі...

Муки творчості...

Усмішки новонароджених віршів, поем, повістей, п"єс, новел...

Маестро грав Її всенародне визнання...

Грав, у задумі схилившись над фортепіано...

Грав Її Життя...

Велично, ніжно і - душевно...

Грав Її багаторічну самотність...

Нерозділені почуття...

Він грав Її кохання, що ненаситним вогнем прокляття спалювало дотла своїми негаснучими почуттями...

Та він, Її (а чи був він коли-небудь Її?) коханий так і не прийняв у душу Її щирі почуття, Її негаснучу з роками любов. Нерозділену любов, приречену самою Долею на смерть...

Розмови, вечори наодинці, увага і щирість...

Сповіді самотніх душ - вечорами...

Спомини життя - за чашкою кави...

Зустрічі і - прощання.

Жагучий присмак поцілунків...

Пристрасть, що спалювала дотла ночами...

Сльози розлуки...

Його холодний прагматизм:"Ми з тобою можемо бути лише друзями!" і Її романтизм:"Я люблю тебе...Нащо ти так?"...

Самотність і Печаль.

Примирення і сварки.

Їй хотілося кохати і бути коханою, а він - жадав самотності і свободи.Його психологія вчинків - то слабка психіка чоловіка.А вона ж сильніша від нього...


А Маестро - грав!

Він грав Її Надію.

На Щастя!


На Кохання!


На омріяну сім"ю.

Та...

Чомусь раптово стихла його чарівна і ніжна музика...

Запала тиша...

Чути було, як дощ пише вірші краплями по склу...

Як вітер розчішує кучеряве волосся каштанів, лип, берізок...

Як шумить ніч за вікном кав"ярні...

Блискає неоновими вогнями...

Гомонить нескіченним потоком машин...

Чути якийсь надлом у музиці Маестро...

Але - чому? Що ж він побачив таке у Книзі Її Життя? Що?

Лунає музика...

Лунає тихо і - зболено...

Маестро - плаче, не приховуючи сліз...

Незбулі власні мрії бачить Вона, розтоптані почуття кохання, розлучення, новий шлюб, що так і не відбувся, бо - стали на заваді його батьки, а він просто виявився рабом власного духу, тіла і душі, пожиттєвим рабом своїх батьків, і... знову у Її серце ненаситний, пекельний біль...Зрада і прощання.Ні, втеча! Його втеча. А Вона ж боролася за нього, як могла...

Печаль і повна Самотність.

А ще - спогади, спогади, спогади...

Молодість і кохання...

Блискіт весільних обручок, що болем тепер у самісіньке серце...

Години, хвилини, місяці минали, а він - мовчав...

Жити - не хотілося...

Кожна річ, час на годиннику нагадували Їй про нього...

А він - мовчав, зненавидівши Її під вказівкою батьків.

Хотілося волати з розпачу на увесь світ, аж поки не виплакались усі сльози...

Один - прагнув самотності і свободи, інший просто втік до маминої спідниці...

Не чоловіки,а якісь ганчірки,їй-Богу! 

Грав Маестро, грав...

Він грав Симфонію Її життя...

Грав, відчуваючи кожен атом Її душі...

Зима минула у якомусь страшному мареві.

А чому - минула?


Вона і залишилася.

У Її серці, що мов королівство Снігової королеви.

Тиша.Тихо.

Холод і Пустка.

Повна Самотність.

Повне Мовчання.

Повна знесиленість.

І - зневіра.

Ночі і світанки - без сну.

Та...

О, Диво!


Враз залунала гучніше і веселіше музика ніжного Маестро...!

 

Чого б це раптом?


Що? Що бачить у Її Симфонії життя Маестро, що?

В Її жили - вливається струменем тепло...

З"являється впевнена напівпосмішка...

Стає зовсім вже іншим Її погляд...

В очах Маестро бачить негаснучий Вогонь жаги до Життя!

Вона стає схожою на чарівну юнку, з сонечком в очах!

Чому?


Ну чому ж, чому?

Хто відповість Їй, хто?


Що бачить Маестро?

Що?

А все - так просто...


В Її жили вливаться спрага до Життя!


В серце - входить сонечко...


А в Її Долю - приходить чоловік-Весна с осяйними очима...


Хочеться вірити, що він залишиться назавжди...


А Маестро грає, благословляючи Її у велике життя, де вже не буде сліз і болю...


Грайте, Маестро, грайте!


Грайте, не зупиняйтеся!


Ваша свята і невмируща Музика - віща, і я хочу чути її все життя!


І Маестро, ховаючи щасливу посмішку, грає далі Її Симфонію життя...

Грає...


Грає Маестро!


Святий і вічний, як вічний Василь Симоненко...