Я – СЛЬОЗИНКА ТВОЯ, ВАРШАВО…
   
  Своїй другій Батьківщині – рідній
  Польщі, древньому своєму дворян-
  ському роду Житинських і світлій
  Пам»яті мого дідуся –
  Григорія Калістратовича Житинського –
  присвячую.

  Автор.
  ( Поема )
 
  Частина перша:

…Здіймалась до неба кривава заграва,
Розносячи містом і попіл, і дим…
Стікаючи кров»ю, горіла Варшава,-
Арієць був «богом» в ту мить над усим.
Ішли поневолених сотні й мільйони,
Валізки та костури в схудлих руках…
І кожен був другом комусь в тих колонах,
У той невблаганний і страдницький час.
Варшаво, Варшаво… Ісус лише бачив
Страждання і сльози пекельні твої…
Стогнав, поневолений, рідний наш Краків,
Точились над Познанню чорні бої.
І шкірився Гітлер з плакатів блюзнірно:
«Все нині – моє: Пулави, Кошалін!»
Та Янек, повстанець, сказав не манірно:
«-Варшава – не здасться!» - йому відповів.
За волю і спокій боролись поляки,
Життям ризикуючи – знову у бій…
О, скільки ж тих хлопців забрали атаки,
Але все ж - спинили пекельний двобій!
Варшаво, Варшаво… Пречиста кринице,
Прадавня колиско талантів моїх…
Як мріяв на тебе Шопен подивиться,
Як вправно продовжив Крашевський твій слід!
Як мріяв мій дід ось сюди повернутись,
Але не судилось йому в ті роки…
У Божому сні він лиш зміг усміхнутись,-
Скалічили серце йому злі «круки».
І я повертаюсь до тебе, столице,
Далека і чиста сльозинка твоя…
Як хочеться серцю водиці напитись,
Із рідної Вісли, що сонцем сія!
Як хочеться вслухатись в мову народу,
Що будить у серці нездійсненні сни…
Я хочу продовжити гілочку Роду,
Яку збережуть ще Житинських сини.
Сини а чи дочки, - немає різниці,
Лише б виростали ласкаві, не злі…
І Мудрість черпали із диво-криниці,
Продовживши в дітях наш рід на Землі.
Рід добрий і чесний, душею багатий,
Він думами й серцем черствіти не звик.
Бо повниться чуйністю мамина хата,
І ніжністю сяє сестриченьки лик…
І поки-що я в українській ще хаті,
Сумую, Варшаво… Стою на порозі…
А серце б летіло в далекі Карпати,
А звідти – все далі. На Львів, у дорогу!
Туди, де шепочуться гори і сосни,
Можливо, б тім краї завмерли печалі?
Від них же людина марніє і сохне…
Та я ще приїду до тебе, Варшаво,
Аби вже назавжди позбутися жалю.
Приїду – нежданно, незвично й яскраво,
Щоб, врешті, напитись у Віслі води.
Щоби хоч у Польщі забути всі муки,
Від котрих у мене – засльозені очі…
Від котрих у мене – постійні розлуки,
І, повні безсоння, самотніїї ночі.




  Частина друга:


Як гірко усвідомлювать людині,
Що ти – «ніщо» в порівнянні з «усим»…
Як тяжко пережити тую днину,
Коли життя слабіє дужий плин.
Коли зникає віра навіть в Бога,
Коли у серці – сто лихих вітрів…
Коли крутою робиться дорога,
До здійснення всіх планів, мрій і снів.
Коли тебе принижують ні за що,
Безжалісно пускають в очі «пил»…
Коли у серце – посилають пращу,
Щоб ти – не дихав, не ходив й не жив.
Коли тебе немов вбива байдужість,
Презирство, ницість, фальш і лють…
Коли тобі у виснажені ж груди
Ще більше болю й суму увіллють!
Коли твоє здоров»я й «гріш не варте»,
Коли ж тобі всі спалюють «мости»…
Коли твоє життя - стоїть на карті,
І ти шепочеш світові: «Прости…»
Коли ти вже знесилений і тихий,
Вмираючи, лежиш на цім одрі,-
Тоді вони, почувши страх та лихо,
«Поспівчувають» близьким у біді.
Я проклинаю вас, байдужі душі!-
(О, скільки ж крові з жил моїх пили!)
Та я боротись – мушу! Мушу, мушу…-
Щоб ми – не зачерствіли, а жили!
І я, в біді тримаючись за руки
Лиш тих людей, кому я вірю й знаю,
Хай серденьком зустріну нові муки,-
Іду – вперед, бо, ні, не заблукаю.
І, дивлячись з сміливістю у вічі,
Із гордістю у зболених очах….
Запалюю у душах мирні свічі,
Вогнем Любові у своїх віршах.
Вогнем Добра, Примирення і Згоди,
Керуюсь я, допоки ж є мій вік.
Із щирісю звертаюсь до народу,
Який мене і виростив, й зберіг.
Який мене навчив казки складати,
Який мене навчив красу любить.
Любить рясну калину коло хати,
Любить ромашки тихі у саду…
Любити пісню,що співає мати:
«Я серденьком відгорну всю біду.»
Любити хлібне поле й косовицю,
Любити сад під зоряним дощем.
Любити древню гору Паляницю,
І рідний край,що будить в серці щем.
Любити стежку й тиху Ворсклу-річку,
Любить шатро липневих цих небес…
Любить дороги біло-жовту стрічку,
Якою дядько, ге-ен, погнав овець.
Серед ції гармонії Природи
Зростала я, купаючись в красі.
Духовній. Мудрість ця народу ж
Посіяла мені Добро в душі…
І хоч не завжди розуміють люди
Мої думки, слова і щирі плани…
Я їм прощаю їхню злість і грубість,
Шукаючи лиш єдності і – шани.
Та не завжди ти знайдеш її в людях,
Що пліч-о-пліч з тобою разом йдуть.
Жбурляють фальш і злість у твої груди,
Та ще й багном за чесність обіллють.
І я, мов «білий ворон» серед «бруду»,
Серед «чеснот» жорстокого життя,-
Наперекір усьому – жити буду,
І буду йти вперед, до майбуття!
Вкрай стомлена й голодна, буду вірить:
«Іще прилинуть сонця повні дні.»,
Що не зачахне в серці світла віра,
Що Доля усміхнеться і мені!
Що згине ця нужда у моїй хаті,
Що буде хліб, і буде все до хліба.
Що вже ніхто не сміє нам сказати:
«Ви – бідні ще від прадіда і діда.»
Хай зараз так. Та є у нас – повага,
Є щирість й розуміння до дітей.
У наших душах не живе зневага,
Байдужість та презирство до людей.
Жорстокість, ницість, глум – не наші друзі,-
Нам затишок та спокій до душі.
І хай би солов»ї співали в лузі,
І хай би ліс з дубами гомонів…
Хай ластівки кружляють в виднокрузі,
І став тихенько б хвилями шумів.
І хай би вечір - тихою рікою
Над степом все рікою плив би й плив…
І я була б щасливою з тобою,
Якби мене ти віддано любив.
Але Життя розводить нас у далі,
Біжать й гуркочуть поїзди журби.
А в серці – німо стогнуть всі печалі:
«Не від»їджай…зостанься…не іди…»
І знову й знов – розлука із тобою,
Твоє мовчання так пече й болить…
І ні з ким поділитися журбою,
А біль у серці все росте й шумить.
Затихни, Болю! Нащо така сила?
Навіщо знов тумани за вікном?
Чи я тебе молила, чи просила,
Щоб ти життя створив – нестерпним сном?
Затихни, сивий Болю! Дай розраду
Моєму серцю, розуму й душі…
Сама собі знайду в житті пораду,
Нехай і квіти зв»януть у руці.





  Частина третя:

…Яріє жито і пшениця,
Заснув гречаний лан…
Десь п»янко пахне косовиця,
І… дозріва баштан.
І падають у літню спеку
Достиглі кульки слив…
Тут мій дідусь вдягав каштета,
Тут працював і жив.
Він воду пив з ції криниці,
Співав – на все село…
Коли ж скінчали косовицю,
Коли село – гуло…
Бувало, сяде коло хати,
Підкрутить хитрий вус…
І нумо казочку казати,-
Я - дотепу всміхнусь.
На руки візьме він онуку,
«-Точнісінько ж як син!
Такі ж у неї ніжні руки,
Таким й життя є плин…
Такі ж зелено-карі очі,
Такі ж смішні уста…
І в цих зіницях-щось пророче,
Як промінь, - розквіта!
Невістко, ким же вона буде?-
Питав колись дідусь…
«Та лише б серце мала в грудях!»-
Шептав старезний дуб.
«Та лише б мала щедру душу,
І – чуйну на біду….»,
Там одуд, сидячи на груші,
Наспівував в дуду…
«І лише б мала мудре слово
У юній голові…
І щоб була завжди готова
Боротися в житті.
І щоб завжди писала правду
У цей непевний час.
Висміювала ницість зайди,
Що люто б»є по нас!
І щоб зуміла щиро й чесно
Прожить свій людський вік.»,
Казав мені, всміхнувшись гречно
Дід… Мудрий чоловік.
Сидів востаннє на колоді
Із нами – гомонів…
«Іди, дитино, до народу!» -
Мені він заповів.
«І, коли прийде час, - зізнайся,
Що маєш польський рід.
Та поки-що – не признавайся,-
Ще час той не прибіг.
Бо поки я стоптав дорогу
Свого життя стрімку,-
Був чомусь «ворогом народу»
Й «відвідав» Колиму.
За те, що дав шматочок хліба
В голодний й судний рік…
За те, що гречки я поснідать
Батькам своїм приніс.
За те, що маю добре серце,-
Я – ледве не згорів…
І билося, й кололо,й терпло,
Та вижити – зумів.»
Мене – посадовив на руки,-
Дідусь так говорив:
«Ти – справедлива будь, онуко.», -
Він вчив мене, учив…
А я – вслухалася в науку,
Й плекала довгий вік.
…Тримала дідусеві руки,
І – думала про світ…




  * * *

Де не шумлять машини,
Де вже нема суєти…
Сон бережуть людини
Верби й старі хрести.
Там, де лякає білість
Мертвих німих дворів.
Де повіває цвілість
Дід мій – лежить. Згорів…
Бабині згризли чвари,
Син ще допік йому…
Встав, було, пити узвару,
І… полетів у пітьму.
Німо вклоняюсь могилі,
Подумки мовлю: «Прощай…»
Зовсім слаба і безсила,-
Я полишаю цей край.
Краю ж ти мій, небокраю,
Небо ж яке голубе…
Стомлена вкрай, залишаю,
Я, краю милий, тебе.
Тихо прямую до авто,
Звільна берусь за кермо…
Чомусь стає мені жарко,
Лик мій пашить, як вино.
Стелиться рівно дорога,
В даль біжать луки, поля…
В серці зростає тривога,
Ніби це зрадниця я…
«-Що ти, онученько мила!-
Польща – то рідна земля!»-
Дивна й незнаная сила
Голос доносить здаля.
«-Так, мій дідусю, я знаю,
Польща – й моя сторона.
Тільки ж я мови не знаю,
Чи не згублюся де я?»
«-Ні, ти – не згубишся, доню,
(Мови я вивчить – не встиг…)
Будуть щасливії коні
Дівчинку вгору нести!
Будуть тобі на долоні
Тихо лягати листи…
Будуть тобі посміхатись
Люди привітні й не злі.
Будуть тебе зустрічати
Хлібом святим на Землі.
Будуть тобі даленіти
В горах – далекі смереки.
Будуть приносить привіти
З дому вкраїнські лелеки.
Будеш коли у Варшаві –
Ляж, відпочинь, походи…
В сонця вечірні заграви
Місто своє обійди.
Низько вклонися отавам,
«Здрастуй!» - промов берегам.
Думкою – злинь у Полтаву,
Я – тобі силоньку дам!
Дам тобі силу горіти
Мужньої Правди Вогнем!
Людство навчу розуміти,
В душах – пробуджувать щем!
Ні, ти – не бійся нічого,-
Долю там знайдеш свою.
Будеш кохати одного,
Будеш ти вірна йому…
Славу ти матимеш. Будеш
Вельми щаслива тоді.
Діда свого – не забудеш
Ти на ясній стороні?»
«-Ні, не забуду ніколи
Ваших, дідусю, наук…
Ваших розмов коло школи,
Добрих і лагідних рук.
Як не забути калину,-
Коло старенької хати…
Так не забути й Вкраїни,
Й слова лелечого: «Мати…»