Ми назвали їх «кошенятами» щойно наша знімальна група зустрілася з ними в одному з дитячих будинків Севастополя. Два маленьких світлоголових чуда. Максимкові – 2,5 рочки, Женя – на рік старший. Вони тулилися один до одного, сторожко спостерігали за нашою знімальною групою допитливими оченятами і синхронно повертали голівки на кожний рух оператора. Одним словом, «кошенята», та й годі.



Фотографії братиків ми розташували на нашому порталі. Узагалі з кожною дитинкою в дитячому будинку ми робимо кілька десятків фото. Кожне з них заслуговує місця на сайті. Та перед тим, як їх туди розташувати, ми все одно прискіпливо обираємо кращі з кращих. Бо знаємо, як важливо, аби при погляді на дитячу фотографію у майбутньої мами чи тата, як-то кажуть, «йокнуло», аби з’явилося бажання почати збирати документи чи ж навіть їхати і знайомитися з дитиною. Так, як це було з теперішніми батьками наших «кошенят».

«Якось у мене з’явилася думка взяти в родину дитинку, - ділиться мама Олена. – Та я не казала про це чоловікові. Десь півроку я виношувала все це в собі, думала про те, що час іде, а своїх дітей в нас поки немає. Ми працюємо, все набуваємо та й набуваємо. Говорю Віті – дивися, ми маємо всі умови для того, щоб у нас жили дітки. Поки нема власної дитини, давай візьмемо малюка – нехай і він скористається тими благами, які у нас є. А чоловік відповідає: «Я тобі про це не казав, та я теж уже десь із півроку про це думаю». То що, запитую в нього, - ти згодний?.. І вже десь за місяць ми почали збирати документи.

«Ми зібрали потрібні папери, - продовжує тато Віктор, – та почався карантин, і в дитячі заклади нас не пускали. Подруга скинула смс-кою посилання на сайт www.sirotstvy.net, і саме тут ми побачили наших діток. В той же день ми зателефонували до Севастопольської Служби у справах дітей. Це були останні дні грудня. А вже 4-го січня, після свят, ми були на першій зустрічі». «Максимчику й Жені вихователі сказали, що до них прийшли мама і тато, - підхоплює Олена, - тож вони фактично відразу пішли на контакт. Потім ми їх пообіймали, поцілували – і все, під час наступних зустрічей вони вже знали, що це – батьки. Третього разу ми сказали їм, що приїдемо вранці, а приїхали увечері. І Женя вийшов до нас уже трохи ображений, не хотів розмовляти. А вихователька пояснила: просто він чекав вас зранку. І хвилювався».

Олена та Віктор Левченки показали нам відео піврічної давнини: день, коли вони поїхали до дитячого будинку забирати Максима й Женю додому. Ось малюки ласують бананами. Ось – дивляться в камеру широко розплющеними оченятами, іще не зовсім розуміючи, що відбувається. Ось – горнуться до тата й мами, ще трошки несміливо. А ось – Максимко вхопився за маму вже обома руками, так, аби більше ніколи її не відпускати… 

  «Перших два місяці вдома, - розповідає Олена, - було складно проводити межі. Щоб вони почали розуміти, що можна, а що – ні. Я думала, нам, дорослим, було складно: звикнути, освоїтися – то треба попу витерти, то – носа, то – «мама, їсти!», то – «мама, пити!». Тільки-но один захотів – за ним одразу і другий. А потім, коли звикли вже і ми, і діти, і я отримала змогу все проаналізувати, то зрозуміла: нам було тяжко, але їм – тяжче в декілька разів. Спершу було складно витримати той режим, який Максим і Женя мали раніше. Я кличу «їсти!», а в їхньому розумінні – все вже повинно стояти на столі. Вони прийшли, а на столі ще нічого нема. Я тільки насипаю. У Максима – одразу істерика: «Не буду!!!». Тобто якщо він відразу їжі не побачив – значить «не буду!». Або: «Я хочу яблуко!». Я кажу – треба його помити. А в малого сигнал: якщо я мию – значить я йому не даю. І коли я йому таки даю яблуко, він – за своє: «Не буду!!!». Це зараз Максим уже, звісно, розуміє, що треба мити яблука, треба мити ручки…» 



«З Женею можна домовитися - підхоплює тато Вітя. - Жені можна пояснити – і проблема вирішена. Максиму – ні, його треба тільки вмовляти, але й умовляння діють не завжди. Ми спочатку навіть думали, що з ним щось не так. Перші кілька тижнів він будь-який протест виявляв так – головою об підлогу, або об стіну. Спочатку це нас, авжеж, шокувало. Адже Женя поводиться адекватно й нормально, а Максим – ні. Та в якийсь момент, коли він влаштував чергову істерику, я раптом побачив у його погляді абсолютну ясність і усвідомлення ситуації. Бувало навіть так: одне око нібито кричить та істерить разом з ним, а друге він напіврозплющить і спостерігає за нашою реакцією. І тоді ми зрозуміли, що з дитиною все нормально».

«Ми зрозуміли, - додає Олена, - що він просто маніпулює нами та намагається запровадити тут свої порядки. А коли зрозуміли – все це минулося вже за місяць».

Женєчку в родині Левченків називають «романтиком». Бо ж на вулиці хлопчик, кажуть батьки, бачить кожну комашинку, кожну мурашку та «божу корівку», а ще – так захоплено кожного разу радіє листочкам, деревам, небу, сонечку… «Він вибігає на вулицю, - каже Олена, - і: «Мама, мені сонечко просто в очі світить!» або «Мама, мені сніг прямо на носик падає!». І все це – з таким захватом, що навіть я разом з ним теж почала по-новому дивитися на природу, адже в звичайній життєвій суєті ти перестаєш усе це помічати». 

  Максимко натомість – родинний «Ейнштейн». «Іграшки його спершу не дуже цікавили, - розповідає Віктор. – Візьме книжку, сяде на дивані чи підлозі – і годинами може гортати: вперед і назад, вперед і назад. Навіть на горщику міг сидіти «читати». От я й кажу: майбутній Ейнштейн».

«А ще вони дуже люблять тварин, - додає мама Олена, - особливо собак та котів. Ми спочатку біля кожного котика та собачки по півгодини простоювали. Якщо пес прямує в нашому напрямку – ми йдемо швидко. Та варто йому звернути в інший бік і все – будемо там півгодини стояти».

З-поміж улюблених домашніх розваг у малюків тепер - і поцілунки з обіймами. «Вони були цим обділені, - каже Олена, - тож навіть зараз, хоча вже півроку минуло, жоден день не минає в нас без поцілунків-обіймів. Якщо «до побачення!» - значить обов’язково треба цілуватися, разів так з п’ятнадцять. Авжеж, в перший час в плані ласки й любові вони з нас вичерпували надзвичайно багато. Все, що вони не доотримували і все, що ми могли їм дати, вони брали».

Попри це, дисципліна й розпорядок в родині – понад усе. «Їсти – значить їсти, - ділиться досвідом Олена, - і ніхто від їжі не ухиляється. Якщо спати, то – спати. О 22.00 – відбій, і ми вже лежимо в ліжечку. Якщо збираємо іграшки, - збираємо разом. Чоловік інколи навіть каже – ти, мовляв, з ними надто строга. Відповідаю: це тому, що їх двоє. І якщо я одному дозволю правилами знехтувати, цього ж одразу захоче і другий». 



Нещодавно Женя й Максимко пішли в садочок. Батьки думали: адаптація мине в них легше, аніж в інших дітей. Насправді ж – звикали, як усі. Братиків залишали в садку на годину, на дві, Максим капризував: не хотів залишатися. Зрештою – звикли. «Зараз, розповідає Олена, - все вже абсолютно нормально: «Цьом, мама, бувай, ми – в садочок!» Та й узагалі, після того, як вони звикли до всього і до нас, а ми – до них, у нас, можна сказати, повна ідилія в стосунках. Рідні нас підтримують. Батьки, брати й сестри. Синочки – улюбленці. Та й як їх можна не любити?.. Це ж два маленьких сонечка».

sirotstvy.net.ua