... Анна була і не стало. Зникла, залишивши на постелі запах якихось доволі вишуканих, екзотичних парфумів, кілька волосинок на подушці та пучок щемливого болю самотності, який ніколи мене не полишає, де б я не був і щоб я не робив. Анно, Анно... Ти зникла, пішла, розчинилася, як міф, як загадка, як моя одвічна "fata-morgana"… Одягнувшись, залишаю плату за сервіс і виходжу на вулицю, щоби спіймати таксі і поснідати у ресторані "Іванова гора", де чудові страви. І… - повно тиші... Молочний суп з овочами, чорна кава з тістечками втамували голод, та полегшення душі - не принесли. А жаль... Та й яке може бути полегшення, коли так повно самотності у душі? Чому я не зустрів її десять, двадцять років тому, коли ще був вільним і молодим? Чому завжди, коли зустрічаєш своє щастя, виявляється, що ми спізнилися на декілька десятиліть? А все могло б бути далеко по-іншому: не було б Анелі, Адама, клініки, паціентів, ще чогось там...А що було б?
Була б лише Анна...Але ти - не моя. І моєю ніколи не будеш, якби я того не хотів, скільки б я того не бажав, та життя - є життя, а у нього свої "канони" і "закони". Виходжу з ресторану і тихо прямую містом, якось не помічаючи ні людей, ні машин, ні котів, ні собак... Усе буденне, усе таке вже звичне, та й на душі печаль важким каменем - у самісіньке серце. Здавалося, я не мав би відчувати цю печаль, цей чорний серпанок Самотності, але куди ти подінешся від неї, куди? Крик, докори, підозри, звинувачення, спроби підняття рук на мене з боку Ванди відбирають усе бажання іти навіть до дітей. Відчуваю лише одне-єдине: якусь дику і невимовну втому, що переплелася зі смутком, що давно поєдналася з сивою журбою... Сідаю на лавку у тихому та золотому парку, де сьогодні так сонячно, так тихо, так по-осінньому ясно і… трохи сумно... Шурхотить килим листя, зітканий мудрою і величною пані Осінню із золотих, срібних, багряних ниток; про щось своє одвічне і прекрасне говорять дикі горлиці; гупають об землю, розбиваючись навпіл великі та достиглі каштани... Квітнуть пізні квіти. Квітнуть і пахнуть якось ніжно і прощально... Боже, яка довкіл чаруюча краса! Скільки тут величі хоча б і в цьому фонтанові! Таке враження, така якась дивна і вражаюча асоціація відчувається, наче мине іще якась там одна-єдина земна мить, і цей фонтан - мрією злетить у небо!.. Буває ж так! А таки буває...
- Пане Романе!
- Так?! Анна?! Що ти тут робиш?! Господи, зникла так раптово, що я навіть і не чув, коли ти пішла...
- Ви так солодко спали...Що Вам снилося?
- Ти.
- Не може бути!
- Може, Анно, може... Ти дозволиш тебе про щось запитати?
- Звичайно...
- Анно, скажи: ти вже доволі знана і поважна людина, яку знають, люблять і шанують. Ти маєш усе: дім, освіту, роботу, книги, чоловіка… Ти іще навчаєшся, ти ще прагнеш побудувати кар'єру приватного психолога. Здається, все прекрасно і нормально, Анно. І тут...
- Тут я зустрічаю Вас і закохуюсь. Закохуюсь так несподівано навіть для самої себе...
- Що ти у мені знайшла, Анно?
- Душу. Спокій. Доброту.
- Тобі цього бракувало?
- Мені багато чого бракує, пане Романе… Усього не переповісти простими людськими словами. Знаєте, допомагаючи іншим, - я собі чомусь допомогти не можу. Немає сил... Усе, здається ,є для життя, а Життя як такого - немає. Як психолог, зустрічаєшся з різними випадками у людських долях, бо чого лише не буває у чиємусь житті. Здається, наче
знаходиш відповідь, наче розв'язуєш той проклятий одвічний чийсь "гордіїв вузол", а от собі зарадити не можеш. І кожного дня, кожної миті відчуваєш, як тихо спустошуєшся від власної ж самотності, як не знаєш, куди себе подіти, чим собі зарадити, де себе знайти...Руки опускаються від німого безсилля, і ти не маєш ніякого бажання щось робити, з чогось починати свій новий день...
- А Ян? Що ти про нього мені розкажеш, Анно?
- Ян?! Ян - як Ян: немолодий вже, обтяжений роками і клопотами; Ян, чиї діти вже давно виросли і мають свої сім'ї; він уже прожив своє життя... Я вдячна йому за допомогу і розуміння час від часу, та різниця у віці таки помітно відчувається, особливо останнім часом. Він просто старіє. Стає байдужим, апатичним, роздратованим і злим. Все його дратує, усим він невдоволений, щоб то не було: моє слово, рух, погляд… Інколи стає страшно слухати його ненависть і лють таку безжалісну і - не заслужену мною...
- А що він хоче?
- Розійтись. Піти, залишивши усе...
- А ти не хочеш?
- Навіщо? Так легко поламати своє життя, розбивши сімейну вазу, яку вже потім не склеїш.
- Що він про це все говорить?
- "Ми з тобою чужі люди, дуже різні, і я втомився бути твоїм рабом..." Бачите, у нього є все для життя, да він того не цінує. Не хоче.
- Скоріше, не вміє. Не навчився...
- Мабуть...Вибачте, телефон! Алло? Я.. Та невже?! Сьогодні? Добре, я буду. Пане Романе...
- Так?
- Я мушу йти...
- Надовго?
- Не знаю. Посилають у відрядження.
- Це був шеф?
- Він...
- Анно!
- Що?
- Скажи, я можу тебе чекати? Адже...
- Адже?
- Ми з тобою - не вільні люди, і саме тепер я часто запитую сам себе, чи маю я право...
- Право на що?
- Право на життя, на щасливі Миті з тобою. На чекання... І - прохання: не називай мене Паном.
- Чому?
- Таке звертання створює деяку відчуженість між нами.
- А Вам хочеться духовної близькості?
- Тобі ні?
- І мені... Знаєте, Романе, кожен має право бути щасливим.
- І ми? Невже ми маємо це право? Я себе не впізнаю, Анно...
- Я себе теж... Добре, ітиму я...Благословіть мене на успіх.
- Щасти тобі, Анно, щасти...
... Зненацька знявся вітер... Різкий, шквалистий, несамовитий... Нагнав сизі та чорні дощові хмари, що вмить затулили сонце, підняв, розворушив цілі острови осіннього зажуреного листя...Потягло холодом і вогкістю, і, за якихось там десять хвилин пішов дощ... Рвучкий, лункий, несамовитий! Таке враження, наче прорвалося небо, не витримавши печаль і смуток землі… Анна пішла, забувши на лавці свій білий шарфик, який досі тримала у руках... Ніжна, витончена, молода, -у своєму довгому зеленому костюмі, темно-зеленому шкіряному пальто і в такому ж капелюшку, який так пасує до її зеленаво-карих очей… Яка вона красива! Висока, з довгими косами, тримається гордо і незалежно, рухи її повні м'якої грації, хода тиха і плавна... І таким спокоєм, таким затишком і рівновагою віє від неї, що прямо відпочиваєш душею. В такі миті не думаєш ні про щока наче раюєш у полоні Любові... Дивна штука, це наше з вами Життя: півсвіту об'їздив і не доводилось зустріти жінку такої дивної і ніжної краси. Анно, Анно...
Кафе "Венеція" рятує мене зараз від дощу і холоду, моє тіло зараз купається у затишку і теплі, очі насолоджуються гармонією і красою вишуканого інтер'єру, руки гріє філіжаночка кави, а хто зігріє мою душу, Анно? Роки, роки... Скроні давно вже вкрилися сріблом сивини, а біс - у ребро... Але невже це гріх? Невже це ці справді гріх - Любити? Любити тоді, коли вже не сподіваєшся на кохання? Не знаю...Дзвонить мобільник:
- Алло?
- Тату? Це Адам. Як ти і де ти зараз?
- У "Венеції". Змерз, зайшов попити кави...
- А ти нічого не забув, тату?
- Що ти маєш на увазі?
- Завтра у мене великий концерт у театрі. Ліст і Вівальді… Ти прийдеш?
- Аякже, синку! Як я можу не прийти? Мама, Анеля будуть?
- Мають бути... Тату?
- Що?
- Ти будеш сам?
- А що таке?
- Після концерту йдемо у „Каштанову Алею».Як тобі це?
- Згода!
- Тоді до завтра!
- Бувай...
|